Студентський науково-популярний журнал Випуск#2 (02.05.2019)
Вступне слово
Важкий квітень перед завершенням навчального року був наповнений подіями не тільки на Історичному, а й в світі.
Постраждала Франція, завершальні серії Гри престолів, фінал Месників, навчальна практика, фінальні пари, модулі, заліки, захисти.
Душа хоче спокою, а тіло — врегулювати всі хвости в університеті та на роботі.
Отож, пасхальні та травневі вихідні пройшли і ми знову включаємося в роботу над новими проектами та ідеями.
Бажаємо вам наснаги цього місяця та пам’ятайте
Тут горить факел Елліса Уайета.
Авторський колектив СНПЖ
Екстериторіальні зміни
18:50
Конец времени соборов
Любовь к истории можно привить или она сама привьется любыми способами и методами. Главное, попасть с этими самыми способами и методами в нужный момент и к нужному человеку. Не скажу, что я тот нужный человек и у моих родителей не было какого-то особого педагогического гения. Но у них это получилось с помощью книг. Мои родители отличаются тем, что ничем не отбить — уважением и любовью к книге. Поэтому с книжками z познакомилась рано. Мне подсовывали историческую литературу, когда я была совсем еще маленькой. Не знаю откуда и зачем ее было так много в нашем доме, но без нее уж точно нельзя было. Честно сказать, меня больше интересовали картинки, чем текст в этих книжках. А картинки были что надо и их было много. Любимой была книжка, в которой был лишь раздел посвященный истории, но в этой книжке были две картинки, от рассматривания которых меня нельзя было оторвать. Это изображение процесса мумификации в Древнем Египте и большой рисунок средневекового здания в разрезе. И авторы рисунков и я не были обделены фантазией, поэтому под моим взглядом рисунки оживали.
Первый со временем мне удалось рассмотреть до мельчайших подробностей. А вот на втором меня всегда тормозили витражи. Их можно было рассматривать очень долго. Не понимая, что это, как это и откуда то, я полюбила готику, архитектурную готику. То ли высокие здания на фоне голубого неба, то ли разноцветные витражи, но что-то меня покорило. И это что-то стало понятным намного позже.
Сейчас я уже не маленькая девочка, практически все в моих привычках и поведении поменялось, только вот количество исторической литературы на книжной полке со временем стало постепенно увеличиваться и я все так же могу залипнуть на витражах, только уже в реальном «разрезе».
Тем вечером я ехала в троллейбусе и завороженно глазела на закат над Днепром. Яркое солнце садилось в сиренево-синие тучи и мне представлялось это удивительным зрелищем. Можно было дышать только этим. Но я не на маленькой планете и в троллейбусе двигать стул тоже невозможно. Солнце таки спряталось от меня, и дышать я начала уже социальными сетями. А там творилось непонятное.
Мне обычно тяжело собрать мозги в кучу и начать думать, а когда я отдыхаю — вообще невозможно. Но не в этот раз. Просто не узнать и не понять, что изображено на фото, когда ты точно такое же, только нарисованное, изображение рассматривал столько лет, очень и очень сложно, даже если мозг шлет тебя и твой мыслительный процесс в бездну. Горел Нотр-Дам.
Не скажу, что меня это поразило, удивило или расстроило. Было просто странно. И это «странно» смахивало на «никак». Сразу вспомнился Нотр-Дам в разрезе, особенно ярко — его Розы. И следующая мысль: «Не сгорит. В наш то век, с нашими технологиями. Сохранят.»
Не сгорел. Но, когда догорал и падал шпиль, строительство которого длилось двадцать три года ХІХ века, вспомнилось, что мне только двадцать один. И что-то екнуло. Не сильно. Но глубоко внутри. Поэтому так ощутимо. Не сохранили. Точнее, сохранили, но не весь. С нашими то технологиями…И виновных нет, пожар случился вследствие реставрационных работ, причин могло быть масса. А обвинять в том, что не смогли лучше справиться с огнем и сохранить больше, вообще не стоит. Думаю, что французы, парижане, за свое 850-летнее сердце боролись изо всех сил.
Реакция властей Франции, да и всех причастных и небезразличных была достаточно емкой. Собрать денег на восстановление, помочь с проектами здания и шпиля, конкурс последних будет проводиться на международном уровне. Обещание президента вернуть стране и миру архитектурный клад уже через пять лет. Сочувствие всего мира. Но самыми яркими и искренними были обычные французы, которые запечатлены другими такими же французами. На чьих-то лицах слезы, кто-то грустит, кто-то истерически смеется, а кто-то искренне, и еще масса самых разных чувств от беспомощности до скорби. Однако взгляд притягивают те лица, которые выражают спокойное смирение, немного сожаления, надежду на лучшее сейчас и потом, а еще — легкость. Легкость от того, что они знают, если и сгорит, у них достаточно сил пусть и не повернуть время вспять, но восстановить то, что ценно. Да, здания не вечны, и огонь тоже, но вечны люди, которые умеют ценить.
Это не значит, что мы не должны беречь свою память, в каком бы виде она не была — песня, здание, рисунок, человек, символ, рецепт и тд. Потому что знаем, что сможем восстановить то, что потеряли. Не сможем, если до того не будем беречь, знать, уважать и хранить. Только благодаря таким усилиям, можно сохранить от любой стихии, вложить кусочек того волшебства, который поможет этому фениксу возвращаться к жизни из пепла.
А пока оберегаем и чтим свое, можно и мемчики полистать.
Чорна Наталія
Хроніка квітня
СНТ 15х4 (10/04)
10 квітня на Історичному відбувся крутий лекторій 15х4 у вигляді (на цей раз) 3-х лекцій на різну тематику по 15 хвилин, за участі наших активних студентів, які в своїх доповідях підняли надзвичайно цікаві, досить неординарні теми.
Зокрема, ми мали змогу почути розповідь про «Канабіс та його місце в сучасній Україні» , яку підготував Ігнатченко Ілля. Спікер поставив собі за мету розвінчування міфів та типових штампів про канабіс, які закріпилися у соціумі. На завершення своєї розповіді Ілля додав, що:
«Головним посилом є те, що не можна бути сліпим споживачем інформаційного контенту, не можна сліпо довіряти ЗМІ та урядовцям. А саме критичне мислення — це зброя проти спотворення дійсності».
Наступною була 15-хвилинна лекція Батурина Вадима на тему «Исскуство некровоточивых презентаций». Як сказав сам Вадим:
«Соль в том, чтобы она помогала (презентация), а не мешала!».
Були проаналізовані моменти, які псують загальний вигляд презентації, а також сказано про те, як акцентувати увагу на важливих речах в своїй розповіді, щоб ваші слухачі не заснули, слухаючи те, як Ви перечитуєте текст зі слайдів і не осмислюєте власну розповідь.
Завершила лекторій Масловська Таня, з оптимістичною розповіддю про «Феномен суицида в современном обществе». Як зауважила сама Таня:
«Статистика поражает!»
Було проаналізовано категорії суїциду, акценти були розставлені на групах ризику та місце України у суїцидальних статистиках.
Отже, це був короткий та стислий опис того, що ми почули і побачили. Як Ви бачите, ми обговорюємо не лише історію та методику, а теми , які оточують нас і про які важливого говорити. Ми плануємо далі продовжувати наш формат 15х4, і чекаємо всіх бажаючих виступити на лекторії з темою, яка Вас цікавить та турбує або просто послухати та підтримати наших студентів. Загалом, чекаємо всіх!
Корнійчук Ірина
Міс Фіо 2019 –погляд з середини (11/04)
Це був звичайний четвер. Усіх учасників і організаторів відпустили з пар і репетиції почалися о 10:00. Вже о 14:30 потроху почали сходитися люди. Поодинокі особи займали місця серед океану крісел Блакитної зали. За кулісами відчувалося занепокоєння і нервовість: шість дівчат та інші готувалися до заповітного моменту, миті на яку вони чекали більше місяця. Залунала музика. Під акорди «Бенг» стрункі і чарівні, учасниці вишикувалися в граціозне дефіле. Погляди були спрямовані лише на блискучу сцену.
Свій хід почало чарівне колесо під назвою Міс Фіо 2019, воно дивувало і залишилось у нашій пам’яті на довго.
Згодом дівчата презентували Шоу талантів, де кожна змогла показати себе з найкращої сторони. Лілія Мельник та Єлизавета Шевченко — ритмічно і динамічно станцювали, Катерина П’ясецька та Юлія Тищенко — дивовижно прочитали поезію, Марина Ткачук — фантастично дебютувала зі стендапом, а Анна Пулукчу зачарувала зал своїм співом. Згодом відбувся танець у народному стилі і фінальний танок — дуже таємничий і жіночний. Варто відмітити дефіле історичних особистостей (кожна обрала собі визначну постать і намагалась передати її) Досить цікаво буле споглядати за цим, як не крути. Поки на сцені все йшло по плану і працювало як швейцарський механізм, дівчата зі студентського активу допомагали з клопотами: перевдягали учасниць, готували реквізит і підтримували морально.
На останок хотілося б сказати, що ця подія не була просто прославлянням краси і жіночності, вона уособлює силу дівочої впевненості і жаги до мети.
Добре це видно на прикладі переможниці — Тищенко Юлії, яка, хоч і не з першого разу, але все таки досягла цілі! Це дійсно круто! Нам залишається лише дивуватися її наполегливості.
Марцинюк Анастасія
Дебати, так дебати (19/04)
Чи то студенти історичного факультету, чи то всі студенти загалом, чи то всі молоді люди, а може і дорослі, але вирізняються схильністю сперечатися. Сперечаються будь-де: на роботі, в транспорті, на відпочинку, у навчанні і тд. Наші студенти сперечаються особливо активно не тільки в тих чи інших кулуарних стінах історичного факультету чи гуртожитку, але й в аудиторіях. Однак мало б бути навпаки. Але вже тоді б звичайна суперечка мала шанс перерости в щось більше. Наприклад, в дебати. Актуально, чи не так?
Традиція дебатувати на історичному факультеті досить стара. І як би це страшно не звучало, але навіть я пам’ятаю, що в часи нашого першого курсу в інституті історичної освіти був дебатний клуб. Функціонував він якісно, але не довго. Чи то бажаючих не було, чи то ініціативні всі розбіглись, а дебатні традиції були закинуті в далеку коробку.
І от, минуло три-чотири роки, а цю коробку все таки знайшли в пильній комірчині під божевільними ідеями та поряд з нереалізованими планами студентства історичного факультету. Ми ж історики, борсатись в такому любимо, незважаючи на те, що серед нас є люди із алергією на пил. Ця коробка була знайдена сама вчасно. Якщо вже в країні дебати здатні зібрати стадіони, то невже не зможуть зібрати істфак. Потрібно було перевірити цю тезу.
Ми в СНТ запропонували повернути ці традиції до життя, а адміністрація факультету пообіцяла допомогу в цій справі. Тому вже через два тижні після відкриття тієї славної коробки, до нашого факультету мала завітати Донецька Дебатна Ліга. А кращої дати, ніж 19 квітня, для цієї зустрічі годі було і придумати.
Нас було небагато, скоріше зовсім мало, як для факультету, але як для тих, кому не все одно — більше, ніж достатньо. Звичайно, ми не знали, що таке дебати, як і для чого вони існують. Це якщо говорити про намічений формат, зовсім темними ми не були.
Коли все ж таки всі налаштувались слухати та сприймати, представниця Донецької Дебатної Ліги пані Ольга, почала говорити і показувати. Виявилося, що не все так складно та страшно, більше того, здалося дуже легким. Доки нам не запропонували спробувати відстояти тезу, аргументувати її та навести приклад за всіма правилами дебатів. Потрібно було тримати в голові чітку структуру відповіді, враховувати те, що опонент може тебе перебити, бути готовим відповідати на всі незручні питання, і не забувати бути ввічливим та правдивим. Здається, що це просто, але без практики важко не втратити думку і не порушити елементарні правила. Однак, ця спроба подарувала нам досвід, за допомогою якого СНТ буде відновлювати дебатні традиції на історичному факультеті.
Студентське наукове товариство запрошує всіх студентів історичного факультету приєднатися до новоствореної дебатної ліги на факультеті. Адже це не просто спосіб отримання додаткового навантаження чи якась розвага. Дебати вчать конструктивно висловлювати свою думку, аргументовано її доводити, бути переконливими і одночасно чесними перед собою та своїм співрозмовником. Це не легко і значно відрізняється від наших звичних суперечок, від яких зазвичай немає ніякої користі. Це спосіб навчитися якісно спілкуватися та доносити свою думку до пересічних людей.
У нас час це занадто цінна здібність.
Чорна Наталія
#SHEETOFPAPER
Рубрика студентського вільнодумства
А чи ви думали про те
А чи ви думали про те,
Як це почути: «… не кохаю!?»
Коли в душі, як за вікном мете,
А на запитання: «Чому?» у відповідь: «Не знаю…»
А чи ви думали про те,
Як жити без його очей ,
В яких все маками цвіте
І видно зорі безмірних ночей.
А чи ви думали про те,
Як важко жити тут і знати,
Що косу не тобі він заплете
І чоло лиш їй він буде цілувати.
А я думала… й не раз…
І що хотіла б я сказати:
Допоки вогник не погас,
Потрібно інші очі йти шукати!
Юлія Миколенко
Вылет длиною в жизнь
Это было холодное утро ноября 1930 года, опавшие листья, покрытые лёгким налетом иния, похрустывали под ногами человека, ступившего на аллею старого военного кладбища. Длинный кожаный плащ, головной убор и ослепительно белый шарф выдавали в нем пилота. На вид человеку было лет тридцать, в молодости он блистал красотой, но война оставила отпечаток на его некогда прекрасном лице. Лёгкая дымка окутала кладбище и плавно стелилась над землёй. На фоне этого пейзажа пилот скорее напоминал призрака, нежели живое существо. Человек миновал уже половину пути, цель его визита находилась немного дальше. Попутно, он примечал на потёртых от времени надгробиях знакомые имена, вот Джеймс, славный парень, убит на Марне, Грегори, душа всего взвода, отравлен на Ипре, братья Месгрейвы павшие от руки пулемётчика… Воспоминания холодными стрелами пронзали сознание пилота и все новые имена воинов, оставшихся на полях сражений, всплывали в памяти летчика, заставляя кровоточить старые раны от которых не существует лекарств, лишь время способно исцелить их. Пилот ускорил шаг и через несколько минут остановился перед мраморным надгробием, что сиротливо располагалось на окраине кладбища. Человек провёл рукой по холодному камню, смахивая желтые листья, его взору открылся выведенный золотыми буквами текст:
“Ты будешь жить на свете десять раз,
Десятикратно в детях повторенный,
И вправе будешь в свой последний час
Торжествовать над смертью покоренной.”
Ниже было написано имя “Оскар Стивенсон”.
- Добрый день, дорогой друг, — молвил пилот, присев на лавочку около могилы.
Летчик молча смотрел перед собой, на глаза навернулись скупые мужские слезы. Он поминутно помнил тот день, 21 октября 1917 года, призраки прошлого снова ожили перед его взором…
Утро рокового дня выдалось на удивление ясным, лётчикам предстоял ежедневный вылет для патрулирования воздушного пространства, на построении командир приказал готовить машины к вылету и раздал инструкции офицерам. Пилот, проверив оружие залез в свой самолёт. Взмах руки подал сигнал подняться в воздух. Порыв холодного ветра ударил летчику в лицо, наконец-то он был в своей стихии, пилот уверенно держал штурвал в руках, управляя машиной скорее сердцем, нежели своим умом, он любил фантастические пейзажи, открывавшиеся с высоты птичьего полета. Небо было чистым, летчик нашел глазами Оскара, который сосредоточено изучал карту, всё было спокойно. Вылет подходил к завершению, когда на горизонте показались черные точки, стальные птицы приближались, наставив пулеметы на патрульных. Гибель несли они на своих крыльях и эта мысль гвоздем засела в голове каждого солдата. Мгновение… Всего несколько секунд когда первые выстрелы стали предвестниками великой работы для каждого кто поклялся верой и правдой служить стране, кто бережно хранил в своём сердце воспоминания о родных, кто должен был уплатить последний долг. “И завязался бой”, такими словами начнут рассказ об этом писатели, но что они могли знать? Это было намного больше чем просто схватка, действие, что разыгралось тогда в небе, походило на настоящий балет смерти, асы выписывали невероятные пируэты, поливая свинцом все пространство вокруг себя. Наш пилот мастерски сбил противника, машина которого стремительно полетела вниз. Он обернулся и заметил Оскара, пролетая мимо, летчик знаками показал что все хорошо. Улыбка не успела сойти с его губ когда налетевший сверху враг выстрелил в самолёт Стивенсона… Черный дым стал сигналом что ещё один рыцарь неба пал в этой жестокой и бессмысленной войне.
Внезапно поднявшийся ветер вывел человека из оцепенения, он поднялся на ноги и теплее закутался в плащ. Бросив взгляд на могилу, пилот направился к выходу, в голове его крутились слова: “Покойся с миром, мой дорогой брат…”
Первые капли дождя упали на надгробие, оплакивая павшего героя.
Володимир Грабінський
Ти не забудеш про той день
Ти не забудеш про той день,
Коли заглянув він у вічі!
І не було тоді пісень,
Що не співали б: «Люблять двічі!»
І ти закохана була,
І ось в одну прекрасну ніч,
Як тінь його в очах пливла,
Взяла у руки цінну річ…
І ти подумала: «Один,
Один-єдиний,як у казці»,
Але тоді не знала ти,
Що весь цей час він був у масці.
І, знову взявши в руки річ,
Вогонь палає незгасанно!
І ти почуєш знову в ніч:
« Я лиш тебе люблю, кохана!…»
Юлія Миколенко
Контакти для зворотного зв’язку
Книга скарг та пропозицій:
E-mail: kateyaar@gmail.com
+380939656916 Ряполова Анна
Подати анкету на автора СНПЖ:
https://goo.gl/forms/xf8Nn4QZyq18tgB02
Ми у соціальних мережах:
СНТ Telegram
https://t.me/SNTFIO
СНТ Facebook
https://www.facebook.com/npuscience/
Наші автори:
Ряполова Анна
Чорна Наталія
Ірина Корнійчук
Гаврик Богдан
Марцинюк Анастасія
Безкоравайна Єлизавета
Батурин Вадим
